ВИСТАВКИ
ST. JAVELIN
ST. JAVELIN
ST. JAVELIN
ST. JAVELIN
Проєкт Юлії Кран

Прапори миру

портрети українських жінок які втікали від війни

ST. JAVELIN — це останній фотопроєкт Юлії Кран, у якому мисткиня запрошує українських біженок розсповісти свої історії через зображення та інтерв’ю (їх можна переглянути натиснувши на посилання під фото).

St.Javelin — це ім’я святої, яка народилася під час війни, натхненна ракетою «Javelin», що була надіслана в Україну на підтримку опору, яка стала символом покровительки Марії. Саме парадокс матері зі зброєю в руках, та парадокс смерті замість життя, стали двигуном, який наблизив Юлію Кран до українок.

Єдина зброя, яку має намір використовувати мисткиня,— це емпатія, саме тому вона вирішила додати автопортрет у проєкт. Авторка тримає в руках свою зброю, кнопку камери, і запрошує переселенок робити те саме, описуючи свою щоденну зброю опору, створену для того щоб будувати й ніколи не руйнувати. Мати ніколи б не обрала війну для своїх дітей.

“Я не говорю про війну, неможливі причини її існування чи про те, хто її підтримує, а про людей які страждають від неї. Незалежно від думки, позиції чи статусу, вони були змушені втекти, щоб врятувати своїх дітей та залишили там своїх чоловіків. Окрім пропаганди, існують реальні люди. Кожен має свою історію. Я рада вітати в студії тих, хто хоче поділитися своєю.” (JK)

Проєкт був реалізований в колаборації з “Associazione Festività”, “Camera dei Deputati”, “Museo Novecento Firenze”, “Paxos Biennale”, “PhEST Festival”, “Stiftung Garnisonkirche Potsdam”, “Ukrainian Canadian Congress”.

Подяка Муніципалітету Сорренто, Асоціації “I Penultimi” та Hilfswerk Siedlung GmbH за підтримку.

ВИСТАВКИ

В процесі

Минулі події

Музей XX століття – Флоренція (IT)
Куратор виставки – Серджо Різаліті
25 листоп. 2022 – 29 січ. 2023

arrow відвідайте веб-сайт

Фестиваль PhEST – Монополі (IT)
9 верес. – 1 листоп. 2022 

arrow відвідайте веб-сайт

День Незалежності України – Монреаль (CA)
24 серп. 2022

arrow відвідайте веб-сайт

Паксосське бієнале – Паксос (GR)
4 черв. – 1 жовт. 2022 

arrow відвідайте веб-сайт
ST. JAVELIN – Сорренто 27 трав. – 3 лип. 2022/ продовжено до 3 жовт. 2022

ОЛЕКСАНДРА (8 березня)

arrow Читати інтерв’ю

МАРІНА (Материнство)

arrow Читати інтерв’ю

ЛЕСЯ (Роззброєння)

arrow Читати інтерв’ю

ЮЛІАНА (Паляниця)

arrow Читати інтерв’ю

ОЛЬГА (Київська оранта)

arrow Читати інтерв’ю

ОЛЕНА (Медіа)

arrow Читати інтерв’ю

КIPA (Майбутнє)

arrow Читати інтерв’ю

ГАЛИНА (Смерть)

arrow Читати інтерв’ю

САША (432 Герц)

arrow Читати інтерв’ю

Карина (Європа)

arrow Читати інтерв’ю

Вікторія + Злата (Мир)

arrow Читати інтерв’ю

ЮЛІЯ (Культура)

“Я дозволила собі розфарбуватися синім, як жінки, яких я зображую, саме тому, що сприймаю свою професію як дуже важливу зброю проти війни.

Культура — це як родюча земля, де добре розвивається життя. Мистецтво завжди створювало мости між різними світами та думками. Воно вміє виходити за межі війни.

Це свідчення, пам’ять, але й революція, життєва енергія.

Останні кілька тижнів я була така, повністю синя.

Я страждаю за жінок і їх країну. Я також намагаюся захистити себе, переважно від ЗМІ та неосвіченості. Але я не боюся. Я захищаюся тим, що вмію робити, своїм мистецтвом, автофотографією.

Тому що, щоб дивитися на світ відкритими очима, я вважаю, ми повинні спочатку заглянути глибоко всередину себе.”

Main sponsors

Technical sponsors

In collaboration with

Хочете дізнатися більше?

Щоб отримати інформацію про виставку та авторку, заповніть форму нижче зі своїми даними.

Copyright © 2023 Julia Krahn – info@stjavelin.art

Webmaster Luca Aragone

ALEKSANDRA (Mimose)

© Julia Krahn - St. Javelin

“Mi chiamo Alexandra sono di Rivne, nel Nord Ovest dell’Ucraina. Ho 27 anni e un figlio di 7. Prima della guerra lavoravo alla reception di un grande albergo con ristorante. Il mio lavoro mi piaceva.

Il 28 febbraio, cioè il quarto giorno di guerra, siamo andati in macchina dai miei parenti a Ivano Frankivsk, che è più vicina al confine. 

Il giorno dopo siamo partiti in autobus per Wroclaw, nell’ovest della Polonia. Siamo arrivati alla frontiera alle 7 del mattino. Abbiamo dovuto aspettare 15 ore, perché c’erano più di otto autobus con donne e bambini in fila. A mezzanotte abbiamo raggiunto la nostra destinazione. Avevo ordinato i biglietti aerei e la stanza per me e mio figlio già dall’Ucraina. Scendendo dall’autobus, ho trovato un taxi che ci ha portato all’ostello. Siamo stati in Polonia per 3 notti e l’8 marzo abbiamo preso l’aereo per Napoli. Ora vivo a Meta di Sorrento. 

Tutta la mia famiglia era già qui in Italia, solo mia nonna era rimasta li. Ci sentivamo sempre per telefono. Mi calmavo solo dopo aver sentito la sua voce. Il giorno in cui è iniziata la guerra vivevo la mia solita routine, come la maggior parte delle persone. Fino alla fine nessuno credeva che sarebbe davvero accaduto. D’altronde abbiamo sempre vissuto in tempo di pace. 

Ricordo il suono inquietante delle sirene e l’affollamento delle persone nel rifugio, allo stesso tempo confuse e sovraeccitate. Ricordo che per venire in Italia c’era un posto di blocco ad ogni incrocio della città, con controlli infiniti fino alla partenza. 

Ho nostalgia degli incontri con amici e parenti e so che non sarà mai più come prima. Qualcuno di loro è andato a combattere, qualcuno è morto e di qualcuno non si hanno più notizie. Io mi sono trasferita in un altro paese come le persone con cui ho passato la maggior parte della mia vita. Nessuno di noi sa se ci rivedremo ancora. 

Io e mio figlio abbiamo preso solo il necessario: alcuni vestiti e i documenti. Tutto stipato in una piccola valigia. Poi ho preso la mia croce; senza non andrei da nessuna parte. Io e mio figlio ce lo ripetiamo sempre: è il nostro amuleto, che ci ha protetto da tutto ciò che di brutto avremmo potuto incontrare nel viaggio. 

Sai cosa penso? Che il ripristino della pace e della tranquillità deve iniziare soprattutto dall’animo umano. La pace è un grande valore, l’oggetto delle nostre speranze a cui tutte le persone dovrebbero tendere. La guerra inizia con l’ intolleranza verso gli altri, verso le differenze. È quello che porta al desiderio di onnipotenza e di dominio. Nasce nel cuore dell’uomo, dall’egoismo, dall’orgoglio e dall’odio che distorce la visione del mondo e la pone sotto una luce diversa, negativa. La sfiducia e la paura danneggiano i rapporti tra le persone e aumentano il rischio di violenza, creando un circolo vizioso che non potrà mai portare a rapporti pacifici. Deriviamo tutti da un’origine comune, da Dio. La volontà di riportare la calma e la pace deve partire da ciascuno di noi. 

Devo confessarti che a breve termine mi immagino ricca. Non mi vergogno di dirlo. Ricca non solo sul piano materiale, ma con una vita piena di accadimenti, grandi traguardi, con le piacevoli preoccupazioni di ogni giorno. Mi arricchirò cercando nuovi amici, con la famiglia che ho già vicino a me, in tutta sicurezza. Mi immagino felice, con un sorriso fiducioso, perché ho fiducia che tutto andrà bene. Sogno, come tutti, che nel mio paese non ci sia più la guerra, che le persone non muoiano. So che non tutti i miei sogni potranno avverarsi in una volta, ma voglio immaginare che tra un mese nella mia vita non ci saranno più queste lacrime di dolore e miseria! 

Tutti dovrebbero capire che la guerra influenza la vita di ciascuno nel profondo. In un istante tutto può cambiare. Chiunque abbia dei progetti o delle ambizioni o dei sogni per il futuro, si ritrova a doverli mettere in secondo piano. Quando nella tua patria volano proiettili, esplodono bombe e i missili colpiscono edifici residenziali, si pensa solo a sopravvivere e a mantenersi in salute, e il futuro non ha più certezze a cui appigliarsi. Invece tutti dovrebbero poter avere fiducia nel domani. In ogni caso, è necessario rivedere i valori delle nostre vite, ovunque ci si trovi. Perché oggi nel mondo non prestiamo abbastanza attenzione a ciò che invece, in momenti straordinari come una guerra, diventa fondamentale. L’amore, l’ attenzione e la sensibilità verso gli altri, verso chi ci circonda. 

Io non arrivo proprio a capire come gli uomini e le donne del XXI secolo non riescano a risolvere le questioni in maniera pacifica, senza lacrime o spargimenti di sangue e morte. Dio ha dato a tutti il diritto alla vita. Il tempo che abbiamo è così breve. Siamo sicuri che vogliamo sprecarlo tra conflitti e guerre, invece di viverlo in comprensione e armonia reciproche? 

Quando ero a casa, all’inizio della guerra, passavo dalla paura alla disperazione, poi all’ ansia e infine all’incertezza. Sensazioni che prima non avevo mai provato fino in fondo. Era terribile la sensazione di impotenza, non saper decidere nemmeno dove andare o cosa fare. 

Ora mi sento molto meglio. Dormo più tranquilla, sapendo che tutti i miei parenti sono al sicuro vicino a me. Sono grata al Paese che mi ha dato rifugio e a tutte quelle persone che ho sentito simili a me, che mi hanno affiancato in quel momento difficile. Loro mi hanno sostenuto e aiutato a stabilizzare il mio stato d’animo, a ritrovare la fiducia e i punti di riferimento, a riprendere una direzione nella mia vita, che mi permetta di capire cosa devo fare per avere un domani migliore!”

MARINA (Maternità)

© Julia Krahn - St. Javelin

“Mi chiamo Marina e ho 32 anni. Vengo da Vinnyatsia, nell’Ucraina occidentale. Prima della guerra sono diventata madre per la seconda volta. Quando siamo scappati dalle bombe la più piccola aveva solo 4 mesi.

Ho guidato per quattro giorni e attraversato quattro paesi diversi per arrivare in Italia. Il resto della famiglia è rimasto in Ucraina. Ogni mattina chiamo mio marito e i miei genitori sperando di sentire le loro voci, di sapere che sono ancora vivi.

Quella mattina del 24 febbraio ci ha svegliato la telefonata di mia madre: ‘’È scoppiata la guerra!’’. Erano le 4 del mattino. Ci sono passati sulla testa otto missili cruise. Quel suono sordo delle esplosioni, non lo dimenticherò mai, mai!

Mi mancano tanto le giornate normali, le serate in famiglia, quella serenità semplice, gli abbracci dei miei genitori. Spero che presto arriveremo davanti a casa con i miei bambini e mio marito sarà li ad aspettarci: ci abbracceremo più forte, più spesso.  Voglio incontrare amici e familiari tutte le volte che posso.

Noi ci daremo da fare e ricostruiremo il nostro paese ma voi dovete capire che prima bisogna che ci sia la pace; il mondo intero deve fare uno sforzo affinché quello che vediamo ora non accada mai più!

Chi non l’ha vissuto, non può capire cosa vuol dire non sopravvivere alla disperazione. Quando sei in mezzo alle bombe l’ansia e la paura ti divorano. Chi non ha sentito le esplosioni vicino alla propria casa, difficilmente capirà tutto il dolore che sta vivendo il popolo ucraino.

Siamo tanto grati a chi ci ha accolto. Qui a Sorrento ci siamo tranquillizzati perché ci sentiamo al sicuro, ma la mente va sempre ai nostri cari che sono laggiù, tra le bombe. La preoccupazione per amici e parenti non si placa mai.“ 

LESYA (Disarmo)

© Julia Krahn - St. Javelin

“Mi chiamo Lesya, ho 46 anni, vivo in una vivace cittadina di nome Bugom, nella regione di Vinnytsia. Ho un piccolo negozio di prodotti per capelli ad uso professionale; ho sempre amato rendere le donne più belle.

Quando è scoppiata la guerra eravamo tutti a casa. In un primo momento non avevamo nessuna intenzione di andarcene. Facevamo il pane per i combattenti, quelli che ci stavano difendendo e tessevamo reti di protezione. Ma quando hanno bombardato l’aeroporto della nostra città, il panico ha avuto la meglio! In 20 minuti abbiamo raccolto le poche cose che ci servivano e siamo partiti.  

Era la notte del 6 marzo. Abbiamo fatto tre giorni di strada, attraversato in auto cinque paesi. È stato un viaggio faticoso perché con noi c’era anche la famiglia di mio fratello: sua moglie con il maschietto di 8 anni e la femmina di 5 mesi. Siamo entrati prima in Moldavia, poi in Romania, abbiamo attraversato l’ Ungheria, poi ancora la Slovenia e finalmente il 9 marzo siamo arrivati in Italia. Abbiamo incontrato ovunque persone molto gentili che ci hanno aiutato tanto.

Siamo venuti da mia zia a Sorrento; qui abbiamo trovato un posto dove stare. 

Siamo molto grati alla sua famiglia e a tutti gli italiani che ci hanno aiutato offrendoci vestiti, pannolini e omogeneizzati.

Noi siamo state aiutate dalle sorelle dell’Oasi delle Madri della PACE.  Sono davvero meravigliose!

Mio marito lavora nelle costruzioni, è ancora in Ucraina con mio figlio. 

Vuoi sapere cosa stavo facendo quando è iniziata la guerra? Dormivamo tutti. Non dimenticherò mai la chiamata di mio figlio. Lui era già stato colpito dalle forze armate russe. 

In quel periodo non c’erano informazioni sull’attacco russo in Ucraina. Nonostante quel brutto risveglio siamo rimasti a casa per qualche giorno.

Vuoi sapere com’è? Te lo dico io che l’ho vista: la guerra è orribile! Non perdonerò e non dimenticherò mai gli omicidi e gli stupri di donne e bambini, le torture e tutto quello che hanno fatto quegli orchi. Non si possono nemmeno chiamare animali, perché gli animali non sono così crudeli.

Quanti dei nostri ragazzi sono morti, il nostro patrimonio genetico. Come si fa a perdonare!

Aspetterò la vittoria del nostro paese! Che la pace torni sull’Ucraina! 

Il nostro è un paese talmente bello. Voglio tornare a casa da mio marito, da mio figlio! Voglio vedere mio figlio vivo e in salute. Che tutte le madri aspettino il ritorno dei nostri difensori!”

JULIANA (Pane-Palianytsia)

© Julia Krahn - St. Javelin

“Mi chiamo Juliana, ho 27 anni. Vivo nella regione di Chernivtsi vicino alle montagne omonime con i miei due figli. Prima della guerra ero impegnata nella pasticceria. Per raggiungere il confine ho dovuto percorrere 5 km a piedi con i bambini, e poi 30 ore di bus per l’Italia. Tutti i miei parenti sono rimasti in Ucraina, e anche se siamo costantemente in contatto con loro sto soffrendo molto.  Non li avevo mai lasciati così a lungo.

Il giorno prima della guerra facevo al solito il mio lavoro. Il 24 febbraio la mia vita si è divisa in Prima e Dopo. Mi sembra di aver cancellato dalla memoria tutto ciò che c’era prima, quei giorni spensierati e felici. Dal 24 febbraio spero solo che questo orrore finisca presto. Quella mattina ci siamo svegliati di colpo e ci siamo preparati di corsa per andare a nasconderci in un rifugio antiaereo. Ogni giorno mi sento sopraffatta da così tante emozioni; sono più spaventata dalla sensazione d’incertezza. 

Il mio cuore soffre per ogni bambino ucciso, per ogni persona, per le migliaia di loro senza nessuna colpa. Sembra un film dell’orrore. Il cervello si rifiuta di credere che questa sia la realtà, che una cosa simile sia possibile, ma credo fermamente nel bene. Sono sicura che presto tutto finirà torneremo a incontrare i nostri parenti, torneremo alle nostre case!”

OLGA (Oranta di Kiev)

© Julia Krahn - St. Javelin

“Mi chiamo Olga. Sono di Kiev e ho 74 anni. In Ucraina facevo lavori domestici. Ho una figlia e tre nipoti.  Uno di loro è rimasto lì. Noi abbiamo viaggiato 4 giorni, prima in treno e poi su due autobus.

Ora viviamo nel sud d’ Italia.  Io che non avevo mai viaggiato. 

Non riesco ad immaginare i prossimi mesi, nemmeno i prossimi giorni, con mio nipote li.  Per fortuna lo sento al telefono. 

Quella mattina mi sono svegliata alle cinque con il rumore delle esplosioni.  La pace non c’era più. Non ci si può preparare a tutto questo. Ti prende alla sprovvista. 

Da quel giorno l’ansia è costante; la preoccupazione per quelli che sono rimasti intrappolati o in prima linea. 

Solo dopo una vittoria assoluta sarà possibile ripristinare la pace.

Chissà che fine hanno fatto i fiori sul mio balcone. 

La guerra non lascia solo i palazzi distrutti. Vengono distrutti anche i vivi solo perché qualcuno lo ha deciso.” 

OLENA (Propaganda)

© Julia Krahn - St. Javelin

“Mi chiamo Olena. Sono nata 38 anni fa a Kiev dove lavoravo come agente immobiliare. Sembra impossibile ora che i palazzi sono distrutti.  Ma come è potuto accadere nel 2022!

Sono arrivata qui con mia figlia. In macchina abbiamo attraversato Ungheria, Slovacchia e Austria.

Qui in Italia abbiamo ritrovato i nostri amici, ma il resto della famiglia è laggiù.

Capisci? In Ucraina ci sono mio marito, mio padre, mio fratello, i miei due zii, un cugino e le due nonne. Non posso stare nemmeno un giorno senza sentirli.

Quando è scoppiata la guerra era un giorno come un altro. Avrei dovuto fare cose di ordinaria amministrazione. E invece non è rimasto niente. Il dolore per la famiglia e per tutti noi ucraini ha travolto tutto. Sembra banale, ma i momenti con la famiglia è ciò che mi manca di più. In questo momento mi sembra la cosa più difficile da raggiungere.

La pace comincerà dalla nostra vittoria. Senza vittoria non ci sarà mai pace.

Chissà se tra un mese sarò ancora qui, o tra due. Voglio stare a casa mia. Ma lo dico sempre a mia figlia: dobbiamo essere forti perché non accada mai più, dobbiamo ricordare tutti coloro che ci hanno aiutato.”

KIRA (Futuro)

© Julia Krahn - St. Javelin

“Mi chiamo Kira e ho 6 anni, sono venuta con mia madre Olena a Sorrento e ho conosciuto Julia che é venuto a casa nostra con un palloncino giallo. Me lo sono legato alla mano perché non volasse via.

Ci ha invitate a fare delle foto da lei in studio. Mi sono divertita molto. Mi ha dipinto tutta di blu con uno spruzzo e mamma ha mandato il vento nei miei capelli.

Solo la doccia, dopo, non era proprio calda, ma non fa niente.

La fotografia mi é piaciuta molto, anche a mamma e papà e anche ai nostri amici.”

GAIA (Morte)

© Julia Krahn - St. Javelin

“Mi chiamo Gaia. Sono nata a Kiev 38 anni fa. Sono venuta in Italia con i miei due bimbi, Micha e Anna.

Prima della guerra mi occupavo soprattutto della mia piccola Anna, ma stavo progettando di riprendere gli studi. Riuscivo sempre a ritagliarmi un po’ di tempo per i libri e preparavo gli esami d’ingresso per studiare biologia.

Il 24 febbraio, quando abbiamo sentito bombardare Kiev, ci siamo trasferiti da mia mamma che vive in un piccolo paesino vicino Chernihiv, al confine con la Bielorussia. Eravamo sicuri che sarebbe durata poco. E invece è iniziato un incubo infinito. Non riuscivamo più a venire via.

Siamo rimasti li per tre settimane. Poi finalmente ci siamo uniti a un convoglio di 25 macchine.

Eravamo divisi in 5 gruppi. Passavamo per le strade secondarie, i boschi, le vie sterrate.

Dovevamo stare molto attenti alle mine. Potevamo saltare in aria da un momento all’altro. Quindi partiva sempre prima un gruppo e se non era successo niente aspettava il gruppo successivo più avanti. Questo stillicidio è durato 6 ore, il tempo che ci abbiamo messo per fare 80km.

Appena fuori dalla zona minata abbiamo iniziato a doverci nasconde dai missili. Ogni volta che sentivamo quel sibilo avvicinarsi dovevamo correre il più velocemente possibile fuori dalle macchine e ripararci nella radura.

Nell’ultimo tratto invece abbiamo attraversato un campo immenso dove prima erano passati i carri armati russi. Il terreno era pieno di fossi creati dal peso dei cingolati.

Le nostro auto normali non avrebbero potuto attraversarli ma per fortuna la notte precedente aveva fatto -15° e i campi erano ghiacciati. Il capo del convoglio era stato molto chiaro. Avremmo dovuto attraversare quella distesa nel minor tempo possibile e se fossimo entrati in un fosso avremmo dovuto abbandonare l’auto e proseguire a piedi.

In questo modo siamo riusciti ad arrivare a Kiev. Il giorno dopo siamo partiti per Mohyliv-Podils’ky, dai nostri parenti. Dopo altri due giorni abbiamo preso il pullman che andava da Chernivzi a Cracovia. Poi con i miei bambini ho preso un aereo per Bari e un autobus per Napoli dove mi aspettava la mia amica Natalya che mi ha portato a casa sua.

Ora vivo a Sorrento da lei. Ci conosciamo da venticinque anni. È la mia migliore amica, quasi una sorella.

Quando lei ha lasciato l’Ucraina per venire qui ci scrivevamo continuamente lettere. Allora non c’erano ancora i cellulari.

Oggi meno male posso sentire il resto della mia famiglia rimasta in Ucraina. Mio marito, mia mamma, le mie sorelle.

Quel mattino mi ritorna in mente di continuo. Non riuscivo a credere che ci fosse una guerra in atto. Mi ripetevo tutto il tempo: “Non è assolutamente possibile”. Vorrei tanto dimenticare quegli ultimi momenti dentro la mia casa quando, per le esplosioni, sembrava che tutto venisse giù con noi dentro. La casa tremava come se fosse stata di carta, proprio come noi per la paura.

Finché l’informazione non sarà veritiera la pace non sarà possibile. Finché non leggeremo notizie corrette non ci saranno speranze per la pace. Perché anche quei soldati che uccidono, lo fanno per un ideale, sbagliato si, ma pur sempre un ideale. Solo dopo essere arrivati a destinazione scoprono di essere stati mandati in guerra, ma ormai è troppo tardi.

Questa guerra non è come la Seconda Guerra Mondiale, quando non si poteva comunicare. Oggi sappiamo e vediamo tutto. Non si può negare l’evidenza. Non possiamo più risolvere i grandi problemi mondiali con la guerra.

Se prima senza testimonianze dirette ci potevano essere delle cattive interpretazioni dei fatti, ora con tutto quello a cui assistiamo, con le immagini che girano in tutto il mondo non è più possibile.

È tutto sotto i nostri occhi. Non si può fingere di non vedere.

Come si fa a capire un fatto cosi assurdo: una persona libera che ne uccide un’altra che pensa di essere libera e parla di libertà. Le persone che uccidono non sono mai libere.

Avere un ideale di liberazione che porta a uccidere una persona nella propria casa, uccidendo civili e bambini o torturando. Che gran voglia di piangere! Mi sento cosi impotente.

Io comunque spero che fra poco tutto sia finito e che torneremo a casa e a scuola e qui da Natalia verremo solo per le vacanze. Ma per ora stiamo qui ed aspettiamo. Almeno fino a settembre e poi decidiamo. Voglio prenderci tempo e pensare per un po’ a niente. Ogni giorno cambia tutto e non sappiamo quello che succederà domani. Non ce la facciamo più a vivere così.

La quotidianità ci manca tanto. Portare i bambini a scuola, le piccole cose insomma.

Mi manca fare programmi, per vacanze, feste, la vita nostra. Ah quanto mi manca la stabilità.

La scuola per i miei figli, non so dove studieranno il prossimo anno.

Dopo aver attraversato questo dolore niente è più come prima.

Apprezziamo tutto ciò che prima davamo per scontato. Quello che ritenevamo prezioso è scomparso e quello a cui non abbiamo dato importanza ora è cosi essenziale.

Come la Pace!

Anche se vivo qui sotto un bellissimo cielo blu senza nuvole, insieme alla mia famiglia, il mio cuore è in lutto per le persone che sono rimaste li, a casa mia.”

SASHA (432 Hz)

© Julia Krahn - St. Javelin

“Mi chiamo Sasha e ho 21 anni. Sono di Kiev dove prima della guerra ho lavorato, ballato, parlato con gli amici e fatto progetti per il futuro. Mi trovo ancora in Ucraina ma ho intenzione di partire per l’ Italia in estate. Ora vivo in un villaggio vicino a Lutsk. Il resto della mia famiglia è già in Italia, ma mio padre e mio nonno sono rimasti qui. A volte ci sentiamo. Sembra che li vada tutto bene.
 
Il 23 febbraio, prima dello scoppio della guerra, ho disegnato tutta la notte e pensavo di andare al lavoro la mattina dopo. Invece mi sono svegliata alle 5 del mattino con una forte esplosione. Era un razzo russo caduto a cento metri da casa nostra. Qualche ora dopo, la gente ha iniziato a lasciare la città, noi invece ci siamo seduti e non sapevamo cosa fare.
 
La sera io, il mio ragazzo, mia nonna e mio fratello siamo andati a passare la notte in un rifugio antiaereo. È stato molto strano e psicologicamente difficile. Abbiamo trascorso dieci giorni lì. Di notte avevo paura. Poi il pomeriggio tornavamo a casa per mangiare e dare da mangiare al gatto, e per riposarci un po’, perché dormire per terra era fisicamente faticoso, soprattutto per gli anziani.
 
Non abbiamo più fiducia nel domani, non crediamo più che tutto si risolverà. Mi mancano le chiacchiere con amici e parenti ma dobbiamo adattarci. Mi manca anche la metropolitana, per quanto strano possa sembrare. Il mio gatto, la possibilità di andare al centro, le feste organizzate dai miei amici. Le cose materiali invece sono meno importanti. 
 
Prima di tutto, vorrei la pace, anche se ora sembra cosi difficile. Quando vedi la tua gente derisa e persone innocenti uccise è impossibile farsi da parte e convincersi che tutto va bene. La guerra è terribile ma tutti possono aiutare. Chi con aiuti materiali, chi con la solidarietà morale. Tutto può rendere migliore il mondo intorno a noi,  altrimenti si può impazzire. I pensieri hanno un effetto molto forte sulla nostra realtà. Per fortuna ora ci sono molti servizi gratuiti come apprendimento delle lingue straniere e assistenza psicologica. Tutto può essere utile, persino iniziare a fare ciò che prima si rimandava costantemente. 
 
Non so se ha senso pianificare qualcosa ora, ma credo sinceramente che andrò in Italia dalla mia famiglia. Prima però voglio tornare a Kiev, vedere gli amici, andare a ballare, fare ciò che ho sempre sognato.
Ho sempre detto che noi, come specie, non meritiamo una Terra così bella, che ci mette a disposizione tutto ciò che serve per vivere e per godere della propria esistenza. Ora penso solo che sono molto grata ai nostri difensori, ai volontari, alle persone che fanno di tutto per la sicurezza di noi comuni cittadini. Tutto ciò non ha prezzo. 
 
C’è un aggressore, la Russia, e la sua propaganda non conosce limiti. Il suo governo, che dice cose false sul popolo ucraino, non ha alcun diritto di esistere. È qualcosa di veramente difficile da combattere, perché la Russia sta deliberatamente distruggendo la sua gente in modo che non abbiano il tempo di pensare a ciò che sta accadendo, anche fuori dai loro confini. Solo una minima percentuale di persone si chiede: “Se il mondo intero è contro di noi in questo momento, abbiamo davvero ragione?”. Le persone vanno avanti per inerzia e non vogliono usare il cervello per analizzare la situazione. Non dovrebbe essere così. Ognuno ha il diritto di scegliere. Quello che i soldati russi stanno facendo al nostro popolo è inaccettabile, orribile. Non c’è spiegazione. Non capirò mai come una persona possa sprofondare in un tale abisso. Nessun animale è violento per puro divertimento. Quelle non sono persone. Le persone hanno un’anima. Questa non è politica, questo è un genocidio. La cosa peggiore è che persone innocenti stanno morendo. Non riesco ad accettarlo.
 
A casa mi sentivo al sicuro, ovviamente, prima dell’inizio della guerra. Ora è difficile immaginare un posto sicuro, perché non sappiamo dove atterrerà il prossimo razzo. Ma credo che presto potremo sentirci di nuovo al sicuro, ovunque ci troviamo.
 
Ora sento un’altalena emotiva. Il corpo e il cervello si sono già adattati alle circostanze. Ora sono in un posto tranquillo dove non ci sono ostilità in corso. Eppure a volte fa male, c’è un vuoto nell’anima, che non riesco nemmeno a spiegare. Perciò  in questi momenti è importante chiedere aiuto. Non solo è giusto ma è molto prezioso.”

Карина (Європа)

© Julia Krahn - ST. JAVELIN

«Мене звати Карина, мені дванадцять років. Я з Кропивницького. Моя сім’я складається з п’ятьох осіб: я, тато, мама і дві сестри, Христина і Єва. До війни я щодня ходила до школи: я була в п’ятому класі. Після обіду ходила на заняття фотрепіано і на танці. У вільний час займалась верховою їздою. Мій улюблений кінь називається «Молнія», що означає блискавка.

Коли ми були змушені покинути домівку мама пообіцяла, що ми будемо в Італії лише два або три місяці. Але як тільки ми приїхали, мама сказала правду: ми не повертатимемось допоки не закінчиться війна. Україна знаходиться за чотири дні автобусами та потягами звідси. Зараз ми живемо в Інституті Священного Серця в Сант’Агаті, нас прийняли черниці. Мама і сестра живуть тут зі мною, в той час як зведена сестра живе зі своєю мамою в Німеччині. Мій тато залишився в Україні захищати наш дім. Там залишились мої тьотя і два двоюрідні брати, а ще мої тваринки – собачки Челсі та Персик.

Мені дуже не вистачає їх усіх.

Мама каже, що вони кожен день ризикують життям і що повинні ховатися під час повітряних тривог.

24 лютого я мала йти до школи. Мама розбудила нас із сестрою кажучи, що почалася війна. Вона сказала нам покласти в сумки найнеобхідніше і взяти лише одну річ, яка нам дуже дорога. Ми зібрали їжу в коробки, щоб мати що їсти на випадок, якщо доведеться утікати. Того дня ми не знали чи виживемо. Нас було п’ятеро: я, сестра, два двоюрідних брата і сусідський хлопчик. Батьки сказали заховатися в коридорі під фортепіано. Накрили нас ковдрами і закрили вікна скотчем та іншими ковдрами.

Я дуже сумую за моїми собаками і конем. Я дуже люблю тварин. На жаль, я вже зрозуміла що війна не закінчиться швидко, і що не зможу повернутися додому найближчим часом, тож я пристосовуюся до життя в Італії: війна навчила мене не думати надто наперед. Потрібно якнайшвидше відбудувати школи та інші освітні заклади і навчати дітей хорошого, тому що війна це — зло, яке приносить лише біль і горе. На війні люди вбивають один одного і це викликає жахливі почуття. Коли я була в Україні я боялася що війна зайде і в мою кімнату, тому тепер, коли я в безпеці, я повинна бути спокійною. Натомість мені дуже не вистачає мого дому.»

Вікторія + Злата (Мир)

© Julia Krahn - ST. JAVELIN

«Мене звати Вікторія. Я народилася двадцять три роки тому у Львові. Звідти 25 лютого ми з єдиним сином, мамою і сестрою поїхали. Недалеко знаходиться польський кордон, тому ми вирішили, що буде легко виїхати. Натомість, ми їхали дві години до Мостиська і звідти почався наш кошмар.

Ми були змушені залишити автівку тому, що на виїзді з міста була 40-метрова черга. З декільклома речима ми вирушили пішки до кордону. Це була дуже довга ніч, яку неможливо забути. Перетнувши кордон, ми поклалися на випадок. Літаком ми прибули до Італії а тоді автобусом до Сорренто.

Я завжди думаю про батька, чоловіка і бабусю з дідусем, які чують знову і знову звуки сирен/повітряної тривоги. Того ранку сирена лунала безперервно. Було ще темно, нас розбутив той різкий свист. Я пам’ятаю страх за власне життя і життя рідних.

Зараз цей самий страх перекриває біль. Кожного дня, читаючи новини, не можу стримувати сліз. Я повторюю собі, що у Львові відносно спокійно, але течуть сльози, якщо подумаю, що до війни я була чирлідером і тренувала дітей, які займалися гімнастикою.

Я вважаю, що наш ворог це — війна і, щоб перемогти її, потрібно починати міняти себе і нашу країну зсередини. 

Війну потрібно зупинити. Якщо ми не зупинимо її зараз, робити це доведеться нашим дітям.

А я, навпаки, хочу кращого майбутнього для сина, роботу, яку люблю і яка дозволить мені його ростити!»

 

 

«Я Злата-Марія і мені вісім років. Коли почали лунати сирени мене боліли вуха. Сестра завезла нас з Львова до Сорренто, спочатку пішки, а потім літаком.

Ми з нею завжди були разом, вона вчить мене чирлідингу.

Але зараз Віка повернулася в Україну, до тата. Я з мамою щодня телефонуємо їм по відеодзвінку. Вона завжди дуже хвилюється за них і хоче їх бачити. Я дуже за ними сумую, а ще за друзями та іграшками. Але тут мені теж дуже подобається, особливо тому, що в школі не задають домашнього завдання.» 

ОЛЕКСАНДРА (8 березня)

© Julia Krahn - St. Javelin

“Мене звати Олександра, я з Рівного, що на північному заході України. Мені 27 років і я маю 7-річного сина. До війни я працювала на рецепції великого готелю з рестораном. Мені подобалась моя робота.

28 лютого, тобто на четвертий день війни, ми поїхали автівкою до моїх родичів в Івано-Франківськ, що ближче до кордону.

Наступного дня ми виїхали автобусом до Вроцлава, що на заході Польщі. Ми прибули на кордон о сьомій ранку. Довелося чекати 15 годин, тому що в черзі на виїзд стояло більше восьми автобусів з жінками та дітьми. Опівночі ми дісталися пункту призначення. Я замовила квитки на літак та забронювала кімнату для себе із сином ще коли ми були в Україні. Вийшовши з автобуса, я зловила таксі, яке довезло нас до хостелу.  Ми провели в Польщі 3 ночі і 8 березня вилетіли до Неаполя. Зараз живемо в Мета ді Сорренто.

Вся моя родина була вже тут в Італії, тільки моя бабуся залишилася в Україні. Ми завжди спілкувалися по телефону. Я заспокоювалася лише коли чула її голос. У той день, коли почалася війна я жила своєю рутиною, як і більшість людей. До останнього ніхто не вірив, що це справді може статись. З іншого боку, ми жили в мирний час.

Я пам’ятаю жахливий звук сирен і скупчення людей в укритті, збентежених і перезбуджених водночас. Пам’ятаю, в місті на кожному перехресті стояли блокпости, з нескінченними перевірками аж до виїзду. 

Я сумую за зустрічами з друзями та родиною, і знаю, що вже ніколи не буде як раніше. Хтось із них пішов воювати, хтось загинув, а про когось немає жодних звісток. Я переїхала в іншу країну, як і люди, з якими я провела більшу частину свого життя. І лише сам Бог знає, чи побачимося ми коли-небудь знову. 

Я і мій син взяли лише необхідне: кілька речей та документи. Усе склали в маленьку валізку. Потім я взяла свій хрестик: без нього я б нікуди не поїхала. Я із сином впевнені: це наш оберіг, який нас захстив від усього поганого що могло з нами трапитися під час подорожі. 

Знаєте що я думаю? Що відновлення миру і спокою має починатися насамперед з людської душі. Мир – велика цінність, об’єкт наших сподівань, до якого мають прагнути всі люди. Війна починається з нетерпимості до інших, до відмінностей. Саме це призводить до прагнення всемогутності та панування. Вона породжується в серці людини з егоїзму, з гордості та з ненависті, які спотворюють бачення світу та висвітлюють його інші, негативні риси. Недовіра та страх руйнують стосунки між людьми та збільшують ризик насильства, створюючи порочне коло, яке ніколи не зможе привести до мирних стосунків. Усі ми маємо спільне походження, від Бога. Бажання відновити спокій і мир має йти від кожного з нас.

Мушу зізнатися, що в найближчій перспективі я уявляю себе багатою. Мені не соромно це казати. Багатою не лише матеріально, а й насиченим подіями життям, великими досягненнями, приємними щоденними турботами. Я розбагатію, шукаючи нових друзів, з сім’єю яка вже є поруч зі мною, у повній безпеці. Я уявляю себе щасливою, з упевненою посмішкою, тому що я вірю, що все буде добре. Мрію, як і всі, щоб в моїй країні більше не було війни, щоб не гинули люди. Я знаю, що не всі мої мрії зможуть здійснитися відразу, але я хочу уявити, що через місяць у моєму житті більше не буде цих сліз, болю і горя!

Люди повинні розуміти, що війна глибоко впливає на життя кожного. В одну мить все може змінитися. Кожен, хто має плани, амбіції чи мрії на майбутнє, може бути змушений залишити їх на задньому плані. Коли на твоїй батьківщині літають снаряди, вибухають бомби і ракети влучають у житлові будинки, ти думаєш лише про те, щоб вижити та уціліти, а майбутнє більше не має певності, за яку можна триматися. Натомість кожен повинен мати можливість вірити в завтрашній день. У будь-якому випадку, необхідно переглянути цінності нашого життя, де б ми не були. Тому, що сьогодні у світі ми не приділяємо уваги тому, що у такі надзвичайні моменти, як війна, стає фундаментальним. Любов, увага і чуйність до інших, до оточуючих.

Я просто не можу зрозуміти, як чоловіки і жінки ХХІ століття не ладні вирішувати проблеми мирним шляхом, без сліз, кровопролиття та смерті. Бог дав кожному право на життя. У нас так мало часу. Ми впевнені, що хочемо витрачати його на конфлікти та війни, замість того, щоб прожити його у взаєморозумінні та злагоді?

Коли я була удома, на початку війни,  я переходила від страху до відчаю, потім до тривоги а з рештою і до невпевненості. Емоції, яких я раніше повністю не відчувала.  Жахливо було почуватися безпорадною, я не знала куди йти і що робити.

Зараз мені значно краще. Я сплю спокійніше, знаючи, що всі мої рідні в безпеці поруч зі мною. Я вдячна країні, яка прихистила мене, і всім тим людям, які здались мені близькими і були поряд в ту важку хвилину. Вони підтримали мене і допомогли стабілізувати мій душевний стан, повернути впевненість, віднайти орієнтири і свій життєвий шлях, який дозволяє мені розуміти, що я повинна робити для того, щоб мати краще майбутнє!”

МАРIНА (Материнство)

© Julia Krahn - St. Javelin

“Мене звати Маріна і мені 32 роки. Я з Вінниці, що на заході України. Перед війною я стала мамою вдруге. Коли ми рятувалися від бомб, найменшій було лише 4 місяці.

Я їхала за кермом чотири дня і перетнула чотири різні країни, щоб дістатися до Італії. Решта родини залишилася в Україні. Кожного ранку телефоную чоловікові та батькам, сподіваючись почути їх голоси, упевнитися, що вони ще живі.

Того ранку 24 лютого нас розбудив мамин телефонний дзвінок: «Почалася війна!». Була 4 ранку. Вісім крилатих ракет пролетіли над нашими головами. Цей глухий звук вибухів я ніколи, ніколи не забуду!

Мені так не вистачає звичайних днів, сімейних вечорів, простого спокою, обіймів батьків… Сподіваюся, що скоро ми з дітьми підійдемо до будинку, і чоловік чекатиме нас там: будемо обіймати один одного міцніше, частіше. Я хочу якомога більше зустрічатися з друзями та родиною.

Ми будемо працювати і відбудуємо нашу країну, але ви повинні розуміти, що спочатку має бути мир; весь світ повинен докласти зусиль, щоб те, що ми бачимо зараз, ніколи не повторилося!

Той хто цього не прожив, не може зрозуміти, що означає пережити відчай. Коли вас отчують бомби, вас охоплюють тривога і страх. Той, хто не чув вибухів біля свого дому, навряд чи зрозуміє весь біль, який переживає українських народ, 

Ми дуже вдячні тим, хто нас прийняв. Тут, у Сорренто, ми заспокоїлися, але ми завжди думаємо про наших близьких, які там, серед бомб і постійних вибухів. Хвилювання за друзів і родину ніколи не вщухає.”

ЛЕСЯ (Роззброєння)

© Julia Krahn - St. Javelin

“Мене звати Леся, мені 46 років, я живу у мальовничому місті Вінниця, що над Бугом. Я маю невеличкий магазин професійної косметики по догляду за волоссям: мені завжди подобалося робити жінок красивішими.

Коли почалася війна, наша сім’я була вдома. Спочатку ми не мали жодного наміру кудись їхати. Ми пекли хліб та плели маскувальні сітки для бійців, що нас захищали. Але коли розбомбили аеропорт в нашому місті, паніка взяла верх! За 20 хвилин ми зібрали найнеобхідніші речі і поїхали. 

Це була ніч на 6 березня. Ми їхали три дні і проїхали п’ять країн на машині. Це була виснажлива дорога, тому що з нами була сім’я мого брата: його дружина з 8-ми річним сином та 5-ти місячною донькою. Спочатку ми в’їхали в Молдову, потім в Румунію, перетнули Угорщину, потім Словенію і нарешті 9 березня ми прибули до Італії. Ми всюди зустрічали дуже добрих людей, які нам дуже допомогали.

Ми приїхали до моєї тітки в Сорренто; тут ми знайшли місце для проживання. 

Ми дуже вдячні її сім’ї і всім італійцям, які нам допомогли пропонуючи одяг, підгузки та дитяче харчування.

Нам допомогли сестри Оазису Матерів МИРУ. Вони неймовірні!

Мій чоловік працює на будівництві, він ще в Україні з нашим сином.

Що я робила, коли почалася війна? Ми всі спали. Ніколи не забуду дзвінок сина. Його вже обстрілювали збройні сили росії.

На той момент не було інформації про напад росії на Україну. Незважаючи на те жахливе пробудження, ми залишилися вдома на кілька днів.

Хочете знати, як це? Я вам розкажу оскільки я це бачила: війна – це жах! Я ніколи не пробачу і не забуду вбивств і зґвалтувань жінок і дітей, катування і все те що зробили ті орки. Їх навіть тваринами не назвеш, бо тварини не настільки жорстокі.

Скільки наших хлопців загинули, наш генофонд. Як це можна пробачити?

Я чекаю перемоги нашої Вітчизни! Хай мир повернеться в Україну!

Наша країна така гарна. Я хочу додому до чоловіка, до сина! Я хочу бачити сина живим і здоровим. Нехай усі матері дочекаються своїх захисників і захисниць!”

ЮЛІАНА (Паляниця)

© Julia Krahn - St. Javelin

“Мене звати Юліана, мені 27 років. Я живу в Чернівецькій області біля однойменних гір з двома дітьми. До війни я займалася випічкою. Щоб дістатися кордону, мені довелося пішки пройти 5 км з дітьми, а потім 30 годин в автобусі, щоб дістатися Італії. Всі мої рідні залишилися в Україні, і, незважаючи на те, що ми з ними постійно на зв’язку, я дуже страждаю. Я ніколи не залишала їх так надовго.

Напередодні війни я як завжди виконувала свою роботу. 24 лютого моє життя розділилося на До і Після. Мені здається, що з пам’яті стерлося все, що було раніше, ті безтурботні і щасливі дні. З 24 лютого я просто сподіваюся, що цей жах скоро закінчиться. Того ранку ми раптово прокинулися і поспішно зібрали речі, щоб сховатися в бомбосховищі. Щодня мене переповнює стільки емоцій; найбільше мене лякає відчуття невизначеності.

Моє серце болить за кожну вбиту дитину, за кожну людину, за тисячі невинних людей. Це схоже на фільм жахів. Мозок відмовляється вірити, що це реальність, що таке можливо, але я твердо вірю в добро. Я впевнена, що невдовзі це все закінчиться, ми повернемося до рідних, повернемося додому!”

ОЛЬГА (Київська Оранта)

© Julia Krahn - ST. JAVELIN

Мене звати Ольга. Я з Києва і мені 74 роки. В Україні я займалася домашнім господарством. Маю доньку і трьох онуків. Один з них залишився там. Ми їхали 4 дні, спочатку потягом, а потім двома автобусами.
 
Зараз ми живемо на півдні Італії. Я, та людина, яка ніколи не подорожувала.
 
Я не можу уявити наступних місяців, навіть наступних днів, з моїм онуком там. На щастя, я спілкуюся з ним по телефону.
 
Того ранку я прокинулася о п’ятій від звуку вибухів. Спокою вже не було. Неможливо підготуватися до всього цього. Це застає нас зненацька.
 
З того дня тривога стала постійною; переживання за тих, хто залишився там або на передовій.
 
Тільки після абсолютної перемоги можна буде відновити мир.
 
Хтозна, що сталося з квітами на моєму балконі.

Війна залишає не тільки зруйновані будинки. Руйнують навіть життя, і це лише тому, що хтось так вирішив. 

ОЛЕНА (Медіа)

© Julia Krahn - St. Javelin

“Мене звати Олена. Я народилася 38 років тому в Києві, де працювала агентом з нерухомості. Тепер, коли будівлі зруйновані, це здається неможливим. Але як це могло статися у 2022 році?!

Я приїхала сюди з сім’єю. Машиною ми перетнули Угорщину, Словаччину і Австрію.

Тут, в Італії, ми знайшли своїх друзів, але решта родини там.

Розумієте? В Україні залишилися мій чоловік, мій тато, мій брат, мої два дядьки, двоюрідний брат і мої дві бабусі. Я не можу провести й дня, не спілкуючись з ними.

Коли почалася війна, це був день як і всі інші. Я мала займатися буденними справами. Але натомість нічого не залишилося. Біль за родиною і за всіма нами, українцями, все переповнив. Це здається банальним, але найбільше я сумую за моментами з родиною. Зараз мені здається, що це найважче досягти.

Мир почнеться з нашої перемоги. Без перемоги ніколи не буде миру.

Хтозна, чи буду я тут через місяць, чи через два. Я хочу бути у себе вдома. Я завжди кажу своїй доньці: ми повині бути сильними; щоб це ніколи не повторилося, ми повинні пам’ятати всіх, хто нам допомагав.”

КIPA (Майбутнє)

© Julia Krahn - St. Javelin

“Мене звуть Кіра і мені 6 років, я приїхала з своєю мамою Оленою в Сорренто і познайомилася з Юлією, яка прийшла до нас додому з жовтою кулькою. Я прив’язала її до руки, щоб вона не полетіла геть. 

Вона запросила нас сфотографуватися у неї в студії. Мені було дуже весело. Мене всю розфарбували блакитним кольором з розпилювача, і мама допомагала розвіювати моє волосся.

Тільки душ потім був не дуже теплим, але нічого.

Мені дуже сподобалась фотографія, а ще мамі, татові і нашим друзям.”

ГАЛИНА (Смерть)

© Julia Krahn - St. Javelin

“Мене звати Гайя. Я народилася в Києві 38 років тому. Я приїхала в Італію з двома дітками: Міша та Аня.

До війни я в основному займалася своєю маленькою Анею, але планувала повернутися до навчання. Завжди вдавалося викроїти час для книг і готуватися до вступних іспитів щоб вступити на факультет біології.

24 лютого, коли ми почули про бомбардування Києва, ми переїхали до мами, яка живе в маленькому селі під Черніговом, на кордоні з Білоруссю. Ми були впевнені, що це триватиме недовго. Натомість почався нескінченний кошмар. Ми вже не могли вибратися.

Ми пробули там 3 тижні. Після цього ми приєдналися до колони з 25 машин.

Нас поділили на 5 груп. Ми їхали другорядними дорогами, лісами, ґрунтовими дорогами.

Треба було дуже обережно поводитися через міни. Ми могли підлетіти в повітря будь-якої миті. Тому одна група завжди вирушала першою, і якщо нічого не ставалося, вони чекали наступну групу попереду. Це тривало 6 годин — час, який ми витртили на те, щоб подолати 80 км.

Як тільки ми минули заміновану зону — почали ховатися від ракет. Кожного разу, коли ми чули той свист, нам доводилося якомога швидше вибігати з машин і ховатися на галявині.

На останньому відрізку ми перетнули величезне поле, де раніше проїжджали російські танки. Земля була заповнена  канавами, утвореними вагою гусеничих машин.

Наші звичайні авто не змогли б їх перетнути, але, на щастя, попередньої ночі було -15° і поля замерзли. Начальник колони дав ясно зрозуміти. Ми повинні були якнайшвидше перетнути той простір, а якби з’їхали в кювет, довелося б покинути машину й продовжити пішки.

Таким чином нам вдалося дістатися до Києва. Наступного дня ми виїхали в Могилів-Подільський, до наших рідних. Ще через два дні ми поїхали автобусом з Чернівців до Кракова. Тоді я з дітьми сіли на літак до Барі, а після — на автобус до Неаполя, де мене чекала моя подруга Наталія і відвезла мене до себе додому.

Зараз я живу у неї в Сорренто. Ми знайомі вже 25 років. Вона моя найкраща подруга, майже сестра.

Коли вона з України переїхала сюди, ми завжди писали одна одній листи. Мобільних телефонів тоді не було.

Сьогодні, слава Богу, я можу спілкуватися з рештою родини, яка залишилася в Україні. Мій чоловік, моя мама, мої сестри.

Той ранок повертається до мене знову і знову. Я не могла повірити, що почалася війна. Я весь час повторювала собі: «Це абсолютно неможливо». Я хотіла б забути ті останні моменти в моєму домі, коли від вибухів, здавалося, що все провалиться під землю разом з нами всередині. Будинок трусився, наче паперовий, як і ми від страху.

Поки інформація не буде правдивою, мир неможливий. Поки ми не читатимемо правильних новин, не буде надії на мир. Тому що навіть ті солдати, які вбивають, роблять це заради ідеалу, неправильного, так, але все ж ідеалу. Лише прибувши до місця призначення, вони дізнаються, що їх відправили на війну, та вже пізно.

Ця війна не схожа на Другу світову, коли не було можливості комунікації. Сьогодні ми все знаємо і бачимо. Не можна заперечувати очевидне. Ми більше не можемо вирішувати великі світові проблеми війною.

Якщо раніше без прямих свідчень могли бути погані інтерпретації фактів, то зараз з усім, що ми спостерігаємо, з зображеннями, які ходять по цілому світу, це вже неможливо.

Це все перед нашими очима. Не можна вдавати, що не бачиш цього.

Як зрозуміти таку абсурдну річ: вільна людина,яка вважає себе вільною, вбиває іншу, яка думає, що вона вільна,або вбиває іншу вільну людину і говорить про свободу. Люди, які вбивають ніколи не будуть вільними.

Мати ідеал звільнення, оснований на вбивстві людини у неї ж вдома. Забирати життя мирних жителів і дітей або катувати їх. Через це хочеться плакати! Я відчуваю себе такою безпорадною.

У всякому разі, я сподіваюся, що все скоро закінчиться і ми повернемося додому і в школу, а сюди до Наталі будемо приїжджати тільки на канікули. Але поки будемо тут і чекатимемо. Принаймні до вересня, а потім вирішимо. Я хочу деякий час ні про що не думати. Все змінюється щодня, і ми не знаємо, що буде завтра. Ми не можемо більше так жити.

Ми дуже сумуємо за повсякденним життям. Відводити дідей до школи, коротше кажучи: дрібниці.

Я сумую за планами на свята, вечірки, наше життя. Ах, як мені не вистачає стабільності.

Школа для моїх дітей, я не знаю де вони навчатимуться наступного року.

Пройшовши цей біль, все не так, як раніше.

Ми цінуємо все те, що раніше сприймали як належне. Те, що ми вважали цінним, зникло, а те, чому ми не надавали значення, тепер стало таким необхідним.

Як мир!

Незважаючи на те, що я живу тут під прекрасним безхмарним блакитним небом, разом зі своєю сім’єю, моє серце в жалобі за людьми, які залишилися там, у мене вдома.”

САША (432 Герц)

© Julia Krahn - St. Javelin

“Мене звати Саша і мені 21 рік. Я з Києва, де до війни працювала, танцювала, спілкуалася з друзями та будувала плани на майбутнє. Я все ще в Україні, але влітку планую поїхати до Італії. Зара я живу в селі під Луцьком. Решта маєї сім’ї вже в Італії, але  тут залишилися тато і дідусь. Ми іноді розмовляємо. З ними ніби все добре.

23 лютого, перед початком війни, я малювала всю ніч, а наступного ранку планувала йти на роботу. Натомість я прокинулася о 5 ранку від гучного вибуху. Це була російська ракета, яка впала за сто метрів від нашого дому. Через кілька годин люди почали виїжджати з міста, а ми сиділи і не знали, що робити.

Увечері я з хлопцем, бабусею і братом пішли ночувати в укриття. Це було дуже дивно і психологічно важко. Ми провели там десять днів. Вночі нам було страшно. Після обіду ми повертались додому поїсти, погодувати кота, і трохи відпочити, тому що спати на підлозі було фізично виснажливим, особливо для людей похилого віку.

У нас більше немає віри в завтрашній день, ми більше не віримо, що все вирішиться. Мені не вистачає спілкування з друзями і рідними, але ми повинні адаптуватися. Я також сумую за метро, наскільки б це дивно не звучало. Мій кіт, можливість ходити в центр, вечірки, які організовують мої друзі. З іншого боку, матеріальні речі стали менш важливими.

Перш за все, я б хотіла миру, навіть якщо зараз це здається таким важким. Коли ти бачиш, як знущаються над товїм народом і вбивають невинних людей, неможливо триматися осторонь і переконувати себе, що все добре. Війна — це жахливо, але кожен може допомогти. Хто матеріально, хто моральною солідарністю. Все може зробити навколишній світ кращим, інакше можна збожеволіти. Думки дуже сильно впливають на нашу реальність. На щастя, зараз є багато безкоштовних послуг, як-от вивчення іноземних мов чи психологічна допомога. Будь-що може бути корисним, навіть починати робити те, що раніше постійно відкладали.

Не знаю, чи є сенс зараз щось планувати, але я щиро вірю, що поїду до сім’ї в Італію. Але спочатку я хочу повернутися до Києва, побачитися з друзями, піти на танці, зробити те, про що я завжди мріяла. Я завжди казала, що ми, як вид, не заслуговуємо на таку прекрасну Землю, яка забезбечує нас усім необхідним для життя та насолоди своїм існуванням. Зараз я думаю лише про те, що дуже вдячна нашим захисникам, волонтерам, людям, які роблять все для безпеки нас, простих громадян. Усе це безцінне.

Є агресор — росія, і її пропаганда не знає меж. Її влада, яка говорить неправду про український народ, не має права на існування. Це те, з чим справді важко боротися, тому що  росія свідомо знищує свій народ, щоб він не мав часу думати про те, що відбувається навіть за межами своїх кордонів. Лише незначний відсоток людей запитується: «Якщо весь світ зараз проти нас, чи справді ми праві?». Люди рухаються вперед за інерцією і не хочуть використовувати свій мозок для аналізу ситуації. Так бути не повинно. Кожен має право вибору. Те, що роблять російські солдати з нашим народом, неприпустимо, жахливо. Цьому немає пояснень. Я ніколи не зрозумію, як людина може поринути в таку прірву. Жодна тварина не чинить насильства заради розваги. Це не люди. Люди мають душу. Це не політика, це геноцид. Найстрашніше, що гинуть невинні люди. Я не можу це прийняти.

Вдома я почувалася в безпеці, звичайно, до початку війни. Зараз важко уявити безпечне місце, тому що невідомо, де впаде наступна ракета. Але я думаю, що скоро ми знову зможемо почуватися в безпеці, де б ми не були.

Зараз я відчуваю емоційні гойдалки. Тіло і мозок вже адаптувалися до обставин. Я зараз в спокійному місці, де немає активних бойових дій. Але іноді болить, в душі порожнеча, яку я навіть не можу пояснити. Тому в такі моменти важливо просити допомоги. Це не тільки правильно, але й дуже цінно”.